Америка: Весілля. Частина 4. Вінчання в церкві
Частина 3
Ця частина розповіді буде про вінчання. Вінчання є красивою і духовною частиною весільних подій. Але чи знаєте ви, що шлях до отримання дозволу на вінчання може бути нелегким?
Вінчання наших молодят відбувалось у церкві під назвою Packer Memorial Church, що знаходиться за адресою:
18 University Drive
Bethlehem, PA 18015
Цьому вінчанню передував кількамісячний пошук церкви для вінчання та священника, котрий би погодився обвінчати молодих. Чому виникали проблеми? По-перше, тому, що весілля мало відбуватись під відкритим небом, а священникам не дозволяють проводити обряд не у церкві чи каплиці. По-друге, коли ми почали шукати церкву, то мали до весілля приблизно 6 місяців і цього виявилось замало, щоб молодим дозволити проходити при церкві спеціальне навчання, яке обов"язково передує вінчанню. По-третє, у нареченої не було документального підтвердження, що її хрестили в Україні (священники вимагали хто листи від свідків обряду, хто витяг із церковної книги та т.п.). І, нарешті, ми не належали (тобто не були офіційно приписані) до жодної церкви. Тобто ми бували на різні релігійні свята у різних церквах. Натомість українці США (особливо старої хвилі) обирають одну церкву, яку відвідує родина і в якій хрестять усі своїх дітей, проводять свято їх першого причастя (якому передує відвідування тривалого навчання при церкві) тощо. Ми усього цього просто не знали. Тож якщо плануєте вінчання, продумайте заздалегідь про усі ці речі.
Після довгих пошуків вдалось знайти церкву для вінчання. Ця церква знаходилась на відстані 2-4 години їзди від місця весілля, тож довелось окремо мати свято вінчання та окремо святкування самого весілля із цивільним обрядом єднання молодих (до речі, людина, яка цей обряд проводить мусить мати ліцензію того штату, де це буде відбуватись - і це для нас було несподіваним). Допомогло те, що наречений мав необхідні церкві документи про хрещення, а наречену церква просто "притулила" до нареченого. Це була римо-католицька церква. Також наречені мали пройти обов"язковий курс навчання при церкві. Впродовж кількох місяців вони їздили до церкви по вихідних, а вечорами після роботи по кілька годин проходили курс навчання он-лайн. Робили це дуже добросовісно не лише тому, що є відповідальними людьми, а й тому, що постійно могли сподіватись на перевірку і контроль з боку церкви. Також було складено контракт на вінчання і оплачена певна (немала) сума.
Чому молоді могли вінчатись у цій церкві незважаючи на те, що до неї "не належали"? Та тому, що церква ця належить університету Lehigh, в якому обоє навчались. У цій церкві можуть вінчатись ті, хто навчається в університеті, його випускники та їх близькі родичі. Так рідний університет допоміг молодим. Усі ми були щасливі, що питання вінчання було вирішено і тепер бюрократичні процедури не шкодитимуть нареченим мати їх свято. Звісно, розведення у часі вінчання та власне весільного свята вимагало більших фінансових затрат. Але, як кажуть в Україні "Пішла корова, нехай йде і теля".
Що ж це за церква, котра належить до університетського містечка? Історія церкви нерозривно пов"язана із історію самого університету, а також із славним іменем патріота і щедрої людини Ейси Пекера (Asa Packer).
Про університет можна почитати тут: https://www1.lehigh.edu/
Нижче - фотографії церкви (у той час деякі її частини знаходились на реставрації).
А це фото із сайту https://www1.lehigh.edu/about/maps-directions/packer-memorial-church
Церква носить назву Packer Memorial Church. Чому? Тому що побудована у 1885 році на кошти доньки Ейси Пекера як пам"ять про батька. Нагадаю, робити щось хороше для людей як пам"ять про своїх близьких та на їх честь - то стара американська і дуже поширена традиція. Цю традиція підтримують як бідні люди, так і багаті. Кожен робить добру справу по своїй спроможності.
Подивимось кілька фото фрагментів чудової будівлі церкви, а я тим часом коротко розповім про Ейсу Пекера.
Ейса Пекер (Asa Packer) був патріотом і бізнесменом. Він народився 1805 року в Connecticut у бідній сім"ї. Починав працювати як столяр, потім як фермер.То був час нелегкий для Америки - час після Громадянської Війни. Америка важко працювала, розвивались сфери видобутку вугілля та сталеварна промисловість. Ейса Пекер заснував залізницю, якої потребувала країна для розвитку вугільної промисловості, займався розвитком сталеварної промисловості. Також він брав участь у політичних подіях країни. Він став відомим і багатим.
У 1865 році він подарував 57 акрів (1 акр це близько 0,5 га) землі у горах м.Бетлехем та 500 тисяч доларів (по тих часах дуже великі гроші) для заснування там навчального закладу - університету Лігай. Він хотів допомогти країні готувати моральних та інтелектуальних людей. Після війни США потребували таких професіоналів для підйому економіки.
Нині, у цьому невеликому, але престижному університеті навчається близько 7 тисяч студентів. Хлопців тут дещо більше ніж дівчат, оскільки університет славиться сильною інженерною школою, до якої тяжіють більше хлопці. Тут навчаються студенти не лише зі США, але й з інших країн, особливо популярний цей університет для студентів із Китаю, Індії, Ірану, Пакистану. Вартість одного року навчання (дані 2019-2020н.р.) 54 тисячі 790 доларів (без урахування проживання, харчування, витрат на книжки тощо). Проте, незважаючи на високі ціни конкурс в університет високий, оскільки він дає добрі знання і середня платня тих, хто закінчив цей університет складає 65 тисяч доларів на рік. Університет надає фінансову допомогу вступникам із бідних сімей, котрі мають високі показники після закінчення хайскул. Ті, хто колись закінчував університет Лігай постійно роблять для нього пожертви, таким чином університет має достатнього грошей для допомоги новим студентам.
Пам"ятник Ейсі Пекеру стоїть на території університету. Щороку його вшановують, відзначаючи День Засновника університету (Ейса Пекер помер у 1879 році). Ось така історія про великодушних людей пов"язана із історією університету та його церкви.
Звісно, нам було приємно, що молоді змогли вінчатись саме у цій церкві на території рідного їм університету.
Я зупинилась трішки на історії університету та церкви, оскільки думаю читача все ж цікавить не стільки дійство вінчання, скільки контекст цієї події. А вінчання було скромним і дуже сімейним, зібралась лише близька рідня - батьки наречених та свідки (головні дружка та дружба). До речі, вимога церкви така, що свідки мають бути також пов"язані із Lehigh університетом. Добре, що дружба також закінчував цей університет.
Ми приїхали до церкви незадовго до початку події. Добре, що були вільні місця на платній парковці біля самої церкви. Наші дівчатка відразу самі захотіли вкинути в автомати квотери за парковку.
На наступних фото вигляд церкви всередині. Чудового дерева лави зручні для сидіння, із підставками для ніг та відкидними столиками для молитовників.
Тут інший ракурс і видно вхід з вулиці до церкви.
Можна бачити, яка незвичайна стеля. На фоні кольорових вітражів, світлих стін, ці дерев"яні конструкції виглядають дивним узором, який підкреслює велич будови.
Кожною деталлю можна милуватись - дверними завісами і замками, вітражами і світильниками, декоруванням спинок стільців...
Тут і далі добре видно красу вітражів.
А цей куточок просто чарівний! Ніби все й інакше, однак невіддільне від усього архітектуного ансамблю.
На наступних фото - місце, де проходив обряд вінчання.
В основу планування церков закладено релігійні значення їх частин. Під час богослужіння прихожани розташовуються у центральній, найбільшій частині церкви - наосі. За наосом є підвищення, дещо відділене від основної частини. Те місце невелике і у ньому орган, всілякі куточки, столики, церковні атрибути акцентують його як місце глибоких релігійних смислів. Там і проходив обряд вінчання. Вівтар, престол... - ті усі назви частин церкви, де ми сиділи були нам малозрозумілими, та попри те було відчуття особливого, духовного місця, в якому зібрались найближчі люди нашої родини.
Тут і вітражі інакші, ще багатші й промовистіші.
Ще ближче до місця, де проводиться церемонія вінчання. Ось крісла, на яких сидітимуть наречені. Поки йшли приготування ми мали гарну можливість розглянути всі частини церкви.
Трішки далі, позаду наречених сидітимуть свідки - дружка та дружба. За ними, на сходинку нижче -члени родини.
Ось орган. Дуже гарно, що він так близько і звучатиме лише для наречених та їх гостей.
На органі табличка, з напису на якій видно, як багато людей у США вважають за честь робити пожертви.
Хоч смисл і призначення багатьох церковних атрибутів залишається нам незрозумілим, загалом усе дихає величчю і урочистістю.
Внизу - кропильниця. Рідкісна можливість розглянути її ближче.
Поки ми розглядаємо костел, наречена залишається у спеціальній кімнаті біля входу. Адже їй треба одягти сукню. Наречений не може її бачити доки тато не підведе до місця вінчання. Це - традиція.
Всі інші також готуються до церемонії. А дітям цікаво походити по усій церкві та навіть побігати між рядами розкішних лав.
Використовуємо вільний час для фото. Бо ж не знаємо чи буде дозволено фотографуватись після церемонії.
Це дві мами. Мами стануть ближчими після цієї події.
А тут сестричка нареченої, вона ж і старша дружка.
Діти теж мали відповідальне заняття - тренувались "правильно" (це значить спокійно) проходити до місця вінчання і були дуже горді із своїє особливої ролі.
От усі зайняли визначені їм місця. Тиша.
Біля входу лише ті, хто там повинен поки-що залишатися. Заходить священник і церемонія починається.
Першими заходять діти.
Потім свідки (старші дружка та дружба).
А от і тато із донечкою-нареченою! Церква сповнена величним звучанням органу!
Наречений зустрічає свою кохану і починається церемонія вінчання. Вона проходить дуже тепло і щиро. Немає нічого, що було б надто загальним і малозрозумілим, змістовно далеким від присутніх тут людей. Проповідь і звертання до наречених сповнені уваги і поваги до них, доброзичливої турботи, а не зверхнього і всезнаючого повчання.
Це відчуття доброзичливості і тепла церкви підсилюється тим, що і наречені, і родичі не мусять тривалий час стояти, бути втомленими, можна зручно сидіти і думати про все, що сьогодні говориться.
Тож кожна думка проповіді ловиться і осмислюється, як особлива і призначена саме для наших наречених.
Навіть діти, ці невгамовні жевжики, сидять і як зачаровані слухають, спостерігають...
Ось він, найбільш урочистий і відповідальний момент!
Обмін обручальними перстенями.
Кожен рух і кожне слово є дуже хвилюючим. У процедурі вінчання так багато якогось батьківського турботливого тепла, яке йде від церкви, від її служителів, які проводять обряд, що ми почуваємося дуже розчуленими. Вінчання видається унікально незабутнім дійством, яким завершився тривалий і сповнений хвилювань шлях до цієї церкви.
Унікальності вінчанню додає і те, що обручальні перстені не купувалися у магазині, а виготовлялися персонально для цих молодих людей за їх дизайном. Хто виготовляв? Виготовив їх із титану на 3D принтері сам наречений.
І ... поцілунок. Зауважу, впродовж усіх весільних подій гості могли бачити два скромні поцілунки - перший у церкві, другий - під час святкування весілля. У Сполучених Штатах не прийнято виставляти під час весілля поцілунки напоказ. Ніхто не горлає раз-по-раз щось типу "Гірко!" і, тим більше, не лічить як довго триває поцілунок. Хоч, гадаю, навіть якщо у США і поступав би хтось у стилі україно-російської весільної розгульної традиції, то це не були б наші наречені.
Віднині чоловік і дружина! Священник привітав нову сім"ю (несподівано!) українською: "Многая літа!" І від цієї уваги-поваги стало ще тепліше на душі. Як добре, що вінчання проходило у теплому вузькому колі доброзичливиих людей!
Після закінечення вінчання всі вийшли із церкви у порядку, зворотньому до того, в якому заходили.
Лише тепер наречена опиралась не на руку батька, а на міцну і турботливу руку чоловіка. Вітаємо! Будьте щасливі!
Діти виходять так само спокійною ходою, відчуваючи загальний настрій.
А тепер можна й фото напам"ять.
Нам дали досить часу для того, щоб ми могли зафіксувати радість цієї події.
Я була (мама) була горда з того, що священник похвалив пошиту мною сукню нареченої: саме такою, він сказав, має бути сукня нареченої для вінчання у церкві. Красива і скромна, щоб наречена була у ній як весняна квіточка. Таким і був задум.
Усім хотілось сфотографуватись із молодими чоловіком і дружиною.
І родичам з її боку...
І родичам з його...
Ну а молодят ми хотіли фотографувати знову і знову, бо це ж велика і щаслива подія.
Добре бути молодим і щасливим! Нехай так буде впродовж життя.
Із щасливими дітьми і батьки щасливі.
А ми, батьки, сьогодні порадіємо і посвяткуємо, бо завтра знову почнемо думати про підготовку до наступної весільної події. Ну і марафон весільний!
- Добіжимо? Витримаємо?
- Та витримаємо, не сумнівайся, татку!
- Та я так і думав, мамусю. Запитав лише для підтвердження цього.
На фото нижче наречена із сестричкою та племінницями.
Тепер наша родина зросла.
І знову фото...
Донечка стала самостійною, вона має свою професію, свою сім"ю. Проте, для нас, батьків, вона завжди залишається дівчинкою, про котру ми готові турбуватися, про котру завжди будемо хвилюватися і чекати в гості.
Вони - сім"я, а для батьків завжди дівчинка і хлопчик.
Ми прощаємось і з жалем зилишаємо цю чудову церкву. А молоді вирішили, що вона станє "їхньою".
Ще кілька фото на фоні будівель університету поблизу церкви. Адже усі ці місця - рідні.
День чудовий - теплий і сонячний.
Дівчатка були особливо чемними сьогодні.
Тепер можна розслабитись та "політати".
А що далі? Звісно що - нас чекає святкова вечеря. Отже, до ресторану?
Так, нам тепер туди! Діти завжди знають, що робити.
Дякую, що залишались з нами на цьому святі. Може фото було й забагато, але хотілось відтворити атмосферу радості і тепла, невимушеності і величної простоти усього, що відбувалось у церкві. Мені здається, одна із специфічних особливостей стилю життя людей у Сполучених Штатах - відсутність помпезності і поведінки напоказ. Навіть у таких значущих подіях, як весілля.
Нехай щастить вам і вашим дітям!
Продовження - Частина 5. Ресторан після вінчання
Всі теми про весілля в Америці - тут