mama-znaet.com

Нещодавно побувала у американській початковій школі на одному, ми б сказали "виховному заході". Вражена, зачарована простотою і природністю усього, що відбувалось! Оце і є справжнє виховання - виховання як життя, а не як система "організованих виховних заходів". От чого бракує нашій початковій школі. І для такого реформування зовсім не потрібні гроші, лише справді хороший учитель.

Це було у "Школі друзів". Я вже писала про особливості цієї школи і бажаючі можуть почитати огляди на цьому сайті про один урок математики та про кіндергарден.Тут лише нагадаю, що систему "Шкіл друзів" було засновано у 17-тому сторіччі квакерами (релігійна течія). Нині освіта у цій системі шкіл є світською, однак ідея - товариські стосунки між людьми різних релігій, різних рас, різного віку та статусу тощо - є основною для усієї організації життя школи. Для дітей початкової школи це означає, що і директор школи, і учителі, і старшокласники, і вони-малявки - друзі. Показником того, що у цій школі дітям дуже комфортно і що школа не забирає у них дитинства менторством та монотонією, а робить його щасливим є те, що старші (бабусі-дідусі, чи батьки), які навчались у цій школі, намагаються своїх дітей навчати тут же. Подібного типу школи, як правило, мають великі території і нагадують містечка для дітей: із скверами, спортивними та ігровими майданчиками, багатьма окремими будиночками для груп дітей різного віку. Таке собі шкільне село. Школи недешеві і знаходяться, зазвичай, у приміських зонах, де й живуть заможніші сім"ї, а особливо сім"ї, котрі мають дітей (щоб було зелено, щоб був власний двір із хаткою на дереві, щоб гуляв там песик чи кіт, було, одним словом, те, що допомагає дитинству мати необхідну свободу і радість). Такі школи є цілком доступними для сімей, які належать до середнього класу. 

А тепер про те, що мені того дня вдалось побачити і навіть відчути на собі у цій школі. Почалось усе з того, що я отримала запрошення прийти до початкової школи, як друг сім"ї однієї учениці другого класу. На восьму ранку запрошувались бабусі, дідусі або спеціальні друзі сім"ї для того, щоб допомогти дітям зрозумити (так було сказано у запрошенні), які переміни у житті стаються з часом, та яким було життя раніше і тепер. Учениця, від котрої я отримала запрошення мотивувала свій вибір мене як друга тим, що я знаю тисячі життєвих історій і, певно, зможу розповісти дещо цікаве. Подумавши, яка історія (то мало бути не вигадане, а пережите) могла б бути корисною у цьому разі, я поїхала на зустріч. І от як усе відбувалось. 

За 3-5 хвилин до восьмої почали під"їздити запрошені. Їх було немало. Думаю десь не менше як 200-300. Біля входу до будинку стояв довгий ряд столів із живими квітами, а за ними усміхнені вчителі проводили реєстрацію прибулих. Так усе швидко діялось, що для кожного гостя це займало лише секунди! І от усі вже в залі. Тут накрито столи для фуршетного сніданку: чай і кава, соки, канапки, йогурти, десерти, фрукти... І звичайно все дуже красиво та гостинно. Хтось уже пив каву, хтось ще реєструвався - нікому не доводилось нудитись чеканням, усім було приємно. Ще за кілька хвилин усіх було запрошено до іншої зали - зали Зустрічей. 

Зала Зустрічей колись була своєрідною церквою. Тепер (можливо і раніше, оскільки квакери акцент робили не на релігійних атрибутах, а на почуттях і думках людини) ця зала нагадувала велику університетську аудиторію. З одного боку підвищення (ніби сцена, зроблена сходами), посередині вільний простір і рояль, а навколо гарні і зручні дубові лави (точно такі були у старих аудиторіях університетів України, кому вдалось, наприклад, вчитися у знаменитому своїми приміщеннями Чернівецькому університеті, той може це уявити краще). У залі Зустрічей проходять усі важливі для школи збори, свята, зустрічі, святкування... - усе те, для чого треба бути разом. 

Вчителі, учні і їх гості зайняли місця. На підвищенні стали діти - то була група дітей різного віку (6-10 років). Вони були вбрані у звичайний одяг (школа не має учнівської форми, учні одягають те, у чому їм комфортно) і обличчя їх були веселі та усміхнені. Директор початкової школи вийшла на середину зали і привітавши усіх, нагадала, що запрошені допоможуть дітям зрозуміти тяглість часу та зміну його подій. Це все! Це було кілька речень живою мовою, а не менторською. "А зараз, - продовжила вона, - діти заспівають пісню про час і себе у ньому".
Виявляється, на підвищенні (своєрідній сцені) були діти із різних класів (по двоє із кожного) початкової школи. Вони почали співати. Що то був за злагоджений і чудовий спів! Вони співали про те, що роблять тепер і до чого готуються у майбутньому, яким його бачать і що роблять, щоб воно було краще. То були прості і життєві речі - діти співали про них і показували руками, голівками, тілом як і що вони роблять. Чи мали діти репетиції співу після уроків? Ні. Тут не буває репетицій. Просто усі знають цю пісню (існує список пісень, які вивчаються усіма класами), а діти до хору були вибрані тому, що вони самі(!) хотіли заспівати, а не тому, що добре уміють, чи  чемні, чи мають гарні результати тестів... Кожна дитина у цій школі є хороша. 

Після пісні директор запросила усіх до класних приміщень. Оскільки у залі було багато дорослих та ще й усі діти початкової школи, я подумала: як то все розвести по класах. Проте, все вирішилось дуже простим способом. Директор сказала тільки, що першими виходитимуть старші - четвертокласники, за ними третьокласники і так далі. У цей момент учителі підняли сигнальні таблички (проста картонка із написом класу та іменем учителя, причеплена на довгу палку), щоб усі могли бачити, за ким вони мають виходити. Прийшов час і ми пішли за учителем другого класу Меган. Вже за кілька хвилин групи дітей із гостями переходили через сквер до своїх класних приміщень. Дивувало не стільки те, що все відбувалось швидко і без жодної штовханини, скільки відсутність на обличчях дітей неспокою, тривоги, нетерпіння... як це зазвичай буває у подібних ситуаціях у наших школах. Кожна хвилина перебування у залі Зустрічей, на виході, на вході до класу була спокійною і приємною. Зрозуміло, що досягти цього навіть найкращою організацією окремої події неможливо, то була робота багатьох років, стилем життя цієї школи та й батьків учнів. 

Класне приміщення нічим особливим не потрясало. Робоча обстановка. Кілька класних дошок. Одна з них - смартборд. В одному кутку збита з грубих дощок двоповерхова хатка із такою ж простою драбинкою на другий поверх. Тут дитина може сховатись, відпочити, побути на самоті. Також в одному кутку килим, обкладений диванними подушками: тут можна посидіти, полежати, погратись Не тільки на перерві, але й на уроці. Бачила раніше як на уроці Меган із дітьми вивчала на ньому поділ сотні на десятки. Учитель разом з дітьми. Він - найперший друг учня. Є ще й багато інших. Наприклад, діти час-від-часу щось роблять разом із партнерами - старшими себе учнями. Партнери періодично змінюються і настає час, коли дуже багато дітей знайомляться між собою і перебувають у дружніх стосунках. То ж не дивує, коли старшокласники підходять до малечі і дуже серйозно вітаються і розмовляють не звисока, а як рівний із рівним. 

Бабусі-дідусі сіли за парти дітей, а діти двома рядами на килимі. Учитель не має свого стола і стільця, до якого так звикли як до начальницького місця в українських школах. Якщо він разом з дітьми, то він там, де діти. Учитель має тільки щось маленьке, де може поставити свій комп"ютер. Отже, вчителька Меган присіла на край однієї вільної дитячої парти, швидше оперлась, аніж сіла. Коротко сказала, для чого ми усі зібрались і передала слово дітям. Встали діти другого ряду і почали розповідати про що сподіваються почути сьогодні від гостей і що хотіли б побачити результатом. Ніхто слів заздалегідь не заучував (в американських школах відсутня традиція заучування, наприклад, віршів, фрагментів прозових текстів). Діти передавали по ряду аркуш із текстом, прикріпленим на дощечку і кожна дитина читала свою частину тексту. То було практично одне, максимум два речення. Діти майже не підглядали до тексту та були вільними і розкутими. Коли текст було передано останній дитині в ряду, встали діти першого ряду і так само продовжили розповідати, дивлячись у текст. Отже, знову ніхто не переживав, що забуде свою частину, скаже не так, не в той час...Усі діти не витрачали емоцій на непотріб, а були налаштовані на працю. Діти сіли до старших.

Учителька Меган роздала усім на парти спеціальні бланки, які було роздруковано так, що залишалось лише вписати відповіді. То був період майже сто років розбитий на десятиліття, куди треба було вписувати характерні риси життя людей у відповідний час. Усі почали працювати. 

Деякі діти писали самі (учителі не дбають, щоб усе було граматично правильним, діти пишуть як можуть, бо головне - висловити думку, а граматика прийде поступово), декому допомагали чи писали дорослі. Ця робота зайняла хвилин двадцять.
На фото вгорі дівчинка сама заповнює бланк. Ніжче показано, як влаштовано її персональний столик: відкривається його кришка і там просторе місце для навчальних приладь. На відкинутій кришці прапор України, оскільки далекі предки дівчинки прибули до Сполучених Штатів з України. Багато дітей знайомляться із культурою країни свого походження, також періодично приходять батьки та розповідають про культуру своєї країни. Тож діти нерідко мають прапори та герби різних країн на своєму навчальному місці.  

Прийшов час обговорення. Почали від сучасності і рухались все далі і далі у минуле. Зникли смартфони, зникли ПК, потім не стало й телебачення, за ним пральних машин, замість кулькових ручок у школярів з"явилось чорнило у чорнильницях, яким так легко було робити клякси у зошитах, діти до школи ходили багато кілометрів пішки... Асистент учителя записував на дошці період, який обговорювався і вписував те особливе, що було для того періоду часу характерним, потім розглядали наступний період і так йшли далі.

На своїх бланках діти вже мали деякі записи, то ж вони казали (за спогадом своїх гостей), що можна вписати як характерне для кожного періоду часу.

Час-від-часу хтось із дорослих розповідав маленьку історію, яка ілюструвала життя школярів того чи іншого часу і то було дуже живо і емоційно. Приведу, для прикладу, мою маленьку історію.

" Коли я була у вашому віці, життя було інакшим. Але коли навчалася моя мама, життя було інакшим ще більше. Я розповім маленьку історію із життя моєї мами-студентки. 
Після закінчення школи, мама пішла вчитися до коледжу. Оскільки вона була тепер далеко від дому, то мати їжу стало проблемою. Її тато дуже хотів або вона вчилася. Тож раз на тиждень ніс їй їжу до коледжу. Як далеко доводилось йому йти? Двадцять кілометрів! В один бік! Яку їжу він їй приносив? Він завжди приносив 200 грамів хліба - то все, що йому вдавалось заробити за тиждень. 
Мамі дуже хотілось з"їсти той весь хліб за один раз, але вона знала, що той хліб на тиждень. Отже, вона діставала ніж і ділила його на сім рівних частин: понедлок, вівторок ... Вона брала один штамок і... їй знову дуже хотілось з"їсти його за один раз. Однак, вона не могла, бо знала, що той хліб на весь день - на сніданок, обід і вечерю. Тому вона розрізала шматок на три частини і густо посипала сіллю, щоб не могти з"їсти надто швидко.
Ваш сніданок сьогодні є інакшим, чи не так?
Моя мама вивчилась і стала вчителькою. Її мрія здійснилась. Діти дуже її любили і всі хотіли вчитись тільки у її класі."

Дітям важко уявити 200 грамів хліба, тим більше кусочок від нього на один сніданок. Тому я принесла 200 грамів чорного хліба і розповідаючи, все робила як робила моя мама. Коли я хліб поділила і посипала сіллю, дехто з дітей захотів спробувати. І спробував. 

Ця розповідь підштовхнула декого до спогадів про Велику Депресію у США. Гості почали розповідати як їхні родичі зуміли зберегти дітей у ті часи. За якісь хвилини обговорень усі у приміщенні стали якимось дуже близькими і рідними - усі об"єднані спільною пам"яттю про минуле і проблеми, які доводилось долати, щоб майбутнє ставало кращим. То було дуже ефективно: ті розповіді і записи на дошці характерного для кожного періоду допомогли дітям побачити, як минуле поступово ставало сучасністю і як так само (тільки вже не старшими, а ними) буде будуватись майбутнє. Їм, певно, нелегко було навіть уявити, що був час коли водії не думали про те, що о 3 годині дня не варто без нагальної причини виїздити на дороги, оскільки то час жовтих шкільних автобусів і тому важкого трафіку. Їх так неймовірно багато у місті у час, коли закінчуються уроки в школах! А усім їм треба уступати дорогу! Колись же було без них.  

Знову усі зібрались у залі Зустрічей. Тільки діти не співали весело, не спілкувались голосно з гостями. Бо директор підняла руку - затиснений кулак із двома відкритими вгору пальцями. Враз стало  дуже-дуже тихо. Де-не-де по залу діти повторили сигнальний жест директора. Виявляється, так у школі прийнято закликати до тиші. Чому такий жест? Коли маленький звірок вилазить із нірки серед відкритого поля, він для безпеки спершу мусить піднятися на лапки, нашорошити вушка (тут пальці імітують вушка) та прислухатись... Отож усі діти та дорослі цієї школи користуються цим жестом, коли треба закликати до тиші водночас багато людей. І він "працює" фантастично!

Директор сказала: "Тепер час думати". Вона сіла поряд з усіма іншими на лаву і... мовчала, про щось думаючи із легкою посмішкою. Такими ж спокійними, зосередженими і затаєно-світлими стали обличчя інших дорослих, та й дітей... Про що вони думали? Хтось із середини зали піднявся - захотів щось сказати вголос, для всіх. То була старша жінка, яка сказала як то чудово різним людям бути разом. Потім хлопчик, що тулився біля дідуся встав і сказав, що він дуже любить школу і що так само любив її дідусь, коли тут навчався.

Потім ще хтось із дорослих сказав, що усі разом вони змогли передати кращий, сукупний досвід життя своїм дітям. Потім бабуся із сльозами на очах подякувала усім, що об"єднанні у залі Зустрічей, оскільки вона пам"ятає  часи, коли чорношкірих людей не вважали рівними іншим. Так продовжувалось хвилин тридцять. Обличчя і дорослих, і дітей були зосередженими і вдумливими.

Зустріч закінчилась. Діти пішли далі до класів, вони мали свій план дня. А дорослі могли знову мати чай-каву та їхати додому. Та було враження, що вони не надто спішили, що їх душі тут добре. Певно, так і дітям. 

Так пройшов "виховний захід" як сказали б наші вчительки, чи шкільне начальство. І я розумію чому. Треба писати плани, потім звітувати про виконане. А як прозвітувати про дух, стиль? Вони ж невломимі, тут і вже не тут, вони скрізь. Не зможе вчителька написати у звіті, що вона створила особливий стиль життя класу, як же вона його покаже? Але легко написати, що посадила з дітьми 15 дерев, провела 10 бесід і 2 виховні заходи з патріотичного, наприклад, виховання...

Проте, все ж є учителі, які працюють не заради звітів, а для дітей. Саме для таких буде прийнятним провести подібну зустріч у своєму класі чи школі. 

Як змінити нашу школу? Так багато пишуть нині про чергові реформи. Може вже з цією реформою наша початкова школа стане сповненою щасливого дитинства? Думаю, не стане. Якщо не прийде справжній Учитель. Також якщо не прийде справжній Директор (як найкращий учитель і людина, а не лише директор-менеджер). Якщо батьки не будуть активними і не прийдуть до школи. У шкільній справі найбільше важать не підручники, не технічні засоби навчання, не красиві приміщення, а людина. Бо тут велика частка суб"єктивно привнесеного, особистісного. Саме тому я розповіла про один фрагмент життя у чужій школі, щоб покращити свою, рідну. 

Дякую, якщо залишались у цій заочній подорожі до "Школи друзів" з нами. Мрійте про таку ж для своїх дітей. Мрія моєї мами здійснилась і вона стала щасливим вчителем, бо робила щасливими своїх учнів. Всіляка справа починається із мрії. 

               

Удачі вам! Хороших шкіл та учителів!