mama-znaet.com

Вікі дає визначення: безпритульні (для мене цей термін звучить вагоміше, ніж "бездомні") - це категорія осіб без постійного місця проживання. Ви думаєте у Сполучених Штатах немає таких людей? Вони є, як і в багатьох інших країнах. Спершу я їх жаліла, потім я їх боялась, а тепер просто приймаю як факт. Впродовж певного часу я намагалась спостерігати за способом їх життя та дізнатись, що думають про них інші, а тепер розумію - простої відповіді на питання "чому" бути не може. Бо хіба мало причин є для того, щоб людина не мала де "притулитися"? Адже кажуть "світ великий, а дітись нема куди". Отже, трохи аналізу власних спостережень. 

Коли я тільки приїхала (вірніше, прилетіла) до Сполучених Штатів і, нарешті, знайшла роботу, мені довелось їздити поїздами. А це означає - бувати по-між залізничними станціями та на вокзалах, проходити мимо дешевих кафе, місць великих скупчень людей. Саме там і люблять бувати безпритульні. Тож можна зрозуміти, що враження від життя тут у мене були далеко не чудові. І я почала думати про безпритульних. Може навіть і забагато.

У Києві, з якого я приїхала, також були (і є) безпритульні. Особливо багато їх з"явилось у дев"яності. На все життя запам"ятала зграйки дітлахів, котрі жили у скверах, біля готелів, станцій метро... Але також і особливих "безпритульних", для котрих то було лише грою, вигідним джерелом прибутку.

Про один з таких випадків розповідала мені моя зайома вчителька, котра продавала у підземному переході всілякий саморобний дріб"язок щоб якось вижити у час, коли місяцями не отримували заробітну платню. Якось у неї був день народження і такі самі "торговки" - переважно вчителі, бібліотекарі, актори вирішили її привітати: купили торт, гарячу каву... Навпроти них завжди сидів у інвалідному візку чоловік зі скляночкою для монет. Тож вони і йому бідному понесли кусочок торта та каву. Вчителі ж бо, гуманісти. Він подякував, а потім підізвав свого "помічника" і тихенько про щось дав йому розпорядження. За кілька хвилин у підземному переході було накрито столик по-українськи: з коньяком, бутербродами з ковбасами та сиром, випічкою... "Ви думаєте, - сказав чоловік, що я бідний і нещасний? Я маю величезний будинок і нормальну сім"ю. У мене четверо дітей і усі мають що їсти-пити, вдягтись та продовжити навчання. Мені вас, учительок шкода. Пригощайтесь! Їжте! Я бачу як ви щодня стоїте тут на холоді, шкодуючи грошей аби купити собі гарячої кави." Отака була історія. 

Безпритульні (бездомні) були завжди. Найбільше в часи лихоліть. Наприклад, після Жовтневої революції та громадянської війни (дані 1920 року) в СРСР було близько 2 мільйонів безпритульних. Потім бездомність було заборонено. Однак, прихована вона завжди існувала. Навіть у неголодні брежнєвські часи у Києві було (із розповіді одного мого знайомого партійного діяча) близько 20-30 тисяч бездомних. З 1970-х для безпритульних почали вживати термін "бомж" - особа "без определенного места жительства" (рос.). У 1991 році статті 198 і 209 Кримінального кодексу РРФСР, за якими бездомних притягували до кримінальної відповідальності було скасовано.  Проте, термін "БОМЖ" залишається жити у жаргоні, став синонімом терміну "волоцюга".

На початку 2000-х було, нарешті, визнано існування бездомних. З"явились центри їх обліку, спеціальні служби допомоги,  приміщення для ночівлі та безкоштовного харчування. Почали функціонувати благодійні фонди, які опікуються безпритульними людьми (наприклад, "ЕМАУС", "Дорога до дому"). Відомий і активний безпритульний зі Львова, який започаткував видавати газету для бездомних та сам її розповсюджував. Недавно він помер. Гарний був чоловік - приємний, активний, грамотний. Може він сам придумав видавати газету, а може запозичив ідею.

Наприклад, у США (штат Коннектикут) почали видивати газету, яка пишеться бездомними для бездомних. Це газета Elm City Echo. Тут є інформація про безкоштовні їдальні, про те, де можна помитися та переночувати, отримати чистий одяг тощо. Також публікуються історії життя бездомних, ними самими написані. За одну історію платять 10 доларів. Так що це і заробіток. Розповсюджують газету самі бездомні: отримують 1 долар за один проданий екземпляр газети (із цієї суми розповсюджувач собі залишає 75 центів, 25 - іде на видавництво). 

На цих фото пересувні "будиночки" для бездомних на вулицях Нью-Йорку. Тут можна скористатися туалетом, помитися, переодягтися.

В Україні (дані 2011) року функіонує близько 90 закладів, які надають соціальні послуги бездомним громадянам. Скільки тепер бездомних? Цифри дуже-дуже різні. Так, центри обліку бездомних дають цифру 10-11 тисяч. Підрахунки МВС - біля 30 тисяч. Дитячий фонд ЮНІСЕФ показує, що лише бездомних віком від 10 до 19 років є близько 150-160 тисяч. Ці різні цифри, навіть не підтверджені надійними посиланнями на статистичні джерела, показують наскільки непростою є проблема безпритульності.  

У США ситуація подібна. В часи Великої Депресії, коли вирували голод і епідемії, кількість безпритульних зросла до 2 млн. У 1980-90 роках їх кількість сягала 200-500 тисяч (Вікі та інші джерела дають дещо різні цифри). Навіть у 2016 році деякі джерела вказують на наявність близько півмільйона бездомних! Проте, зрозуміло, що треба враховувати кого вважають бездомним, яким способом вівся підрахунок тощо. 
Хронічних (тобто постійних) бездомних, виявляється не стільки (біля 200 тисяч). На статистику впливає багато чого, що здається дивним. Наприклад, те, що 58 тисяч студентів коледжів написали (статистика 2013 року джерела, можливо, ненадійного, але ж я не роблю науковий аналіз, а лише розмірковую про тенденції), що вони бездомні (!). Тобто є бездомні і бездомні. Не можна покладатись лише на цифри без аналізу. 

Схоже що мало не в усіх країнах світу бездомні існують. Навіть в Ізраїлі (де ви бачили єврея бездомного?) їх близько 2,5 тисяч (80% яких вихідці із пострадянських країн), навіть у Німеччині (у якій все обліковано і продумано в ідеальному порядку) їх близко 250 тисяч. За різними даними у різні роки бездомних у США - 2 - 3 мільйони, Росії - 1 - 4 мільйони, Канаді - 200-300 тисяч... Загалом у світі більше 100 мільйонів людей, які не мають даху над головою. Бездомні є і у бідних, і у багатих країнах. Звісно, то різні бездомні. І вірити навіть приблизній статистиці без аналізу не можна. Тим більше, порівнювати ситуацію у різних країнах. Проте, для того, щоб підкреслити основну тезу, - бездомні є у різних країнах і вони дуже різні, - можна.

Цікавий сумний факт: у світі встановлено немало пам"ятників безпритульним людям. 

До того часу, поки я не ознайомилась із викладеною вище та подібною статистикою з проблем безпритульних, я постійно була у стресі при зустрічі із бездомними. Я дивувалась, чому знайомий американських лікар (людина, професія якої ніби зобов"язує бути співчутливим) завжди лише з усмішкою казав: "А може вони не хотять нічого змінити у своєму житті?". Іший розповів, що одного дня було закрито будинки для психічно хворих людей і вони враз опинилися на вулиці. Ще інша людина (вчителька школи) висловила думку, що у американському (певно, і в іншому) суспільстві собаці легше знайти собі притулок ніж людині. Якось у розмові із темношкірим гардом я дізналась, що у підземних тунелях великих міст живе "армія" безпритульних... Це вже була не статистика, просто інформація про життя у суспільстві, яке ми побудували. Згадала свого наукового керіника, відомого вченого-філософа, котрий нам, ще радянським аспірантам, казав тоді крамольне: "Погане ми суспільство побудували. І тут, і там..." Тепер думаю, то правда. 

Причини бездомності, гадаю,в  усіх країнах подібні. Американський лікар правий - для багатьох із них то є особистим вибором. Був час, коли я вирішила перевірити наскільки це може бути правдою. Я почала вступати у розмови із бездомними. Якось підійшла до молодої пари, котрі сиділи на картоні під будинком із табличкою "We are homeless" та мали страдницькі очі. Я запитала про те, як так трапилось, що вони обоє молоді та роботоспосібні опинилися на вулиці. Потім я підходила до інших - молодих, старих, чоловіків, жінок... Відповідь таких різних людей була неймовірно подібною! Вони вживали наче завчену фразу щось типу: "It was long story..." (То довга історія..., що означало "відчепись", дай виконувати свою роль).

Ось цей чоловік був останнім, із ким я розмовляла. Мене здивувало те, що він сидить під урядовим будинком, вбраний бідно, але чисто, також стан його шкіри свідчив, що він добре харчується, миється, комфортно спить та т.п. Про це усе я йому й сказала і хотіли побачити його реакцію.  "It was long story..." - було стандартне. Знову і знову я зустрічала того чоловіка. Найчастіше він сидів непорушно (незрідка у позі майже "лотос"), а обличчя завжди було маскою спокою. Чому так? Може, правий був лікар, котрий вказував як на одну з причин бездомності особистий вибір людини. Я може прийняти цю ідею як правдиву, оскільки був час, коли мені хотілося піти далеко-далеко, втекти від трагічних подій і загубитись у світі...
Бездомні прохачі грошей, їжі чи одягу переважно мають свої розподілені місця, мимо яких пробігає багато людей (біля залічничних станцій, переходів до електропоїздів, метро, урядових будинків, парковок, церков тощо). Оскільки ці місця на видноті (є причини там бути), то створюється враження, що бездомних дуже багато і що завтра й ти можеш бути на їх місці. Може й так? 

Де з ким це і стається. Мій односельчанин із Буковини поїхав на заробітки до Італії. Втратив позичені гроші. Залишився жити в Італії під мостом. Українцям, які його знайшли і прийшли на допомогу сказав: "Я не можу віддати позичених 3 тисячі доларів. Най Марія продає хату, робить шо собі хоче, а я си лишу тут." Чоловік отримав шанс продовжити боротьбу, але легше було скинути все на Марію. То був його вибір. 

Я бачила в Америці містечка у лісі, в яких люди живуть у старих трейлерах. Ті містечка позиціонують себе як кемпінги. На це якось ми й купились, не зрозумівши що то за кемпінги. Коли побачили що до чого, то відразу втекли й заночували просто в машині на стоянці (хоч це і не дозволено). Жителі тих містечок дуже дивні - ходять як сновиди, якось особливо понтують, когось між собою грають, вдають... Просто паралельне життя. Ми любимо бувати на кемпінгах, але після того випадку зрозуміли, що існують приватні кемпінги (де здають "будки" в оренду за копійки "особливим" людям) які треба обминати, слід шукали кемпінги лише у національних парках чи парках штату, які є дійсно чудовими і облаштованими для відпочинку  та мандрівок сімей.

Марія народилась у США. Батьки її порівняно недавні емігранти із Греції. Марія просто чудова людина. За фахом - дизайнер одягу. Познайомилась я з нею в поїзді, яким разом їздили певний час в одному напрямку. Вийшовши з поїзда, ми проходили мимо бездомного молодого хлопця, який сидів просто на асфальті, хоч було вже досить холодно. Марія подала йому десять доларів! "Марія, ти сама маєш малу платню і зараз шукаєш іншу роботу. Чому ти дала йому аж десять доларів?" - вигукнула я, знаючи Маріїні проблеми. "Але, хто знає, що трапилось із цим молодим хлопцем..." - сказала Марія. Як казала моя бабуся: "Від тюрми і суми не зарікайся". Безпритульність може бути й лихою долею, збігом обставин.

Під будинком модного магазину (в якому продають лише дизайнерські речі) з"явилась молода жінка. На вигляд років 23-27-ми. Білява, симпатична, нічим не гірша тих, які багали по вулиці довкола. Але очі! В очах була такф тривога! Ні, не тривога, а розпач! Так ніби вона шукала порятунку - з надією дивилась на людей, лякалась свого місця серед них, не вірила, що так і буде... Кожного дня я проходила повз неї. Спершу трапилися зміни у її погляді, потім у поставі, потім у кольорі шкіри... За якихось два тижні дівчина вже не відрізнялася від тих, хто сидить чи лежить на асфальті, закутавшись у дорогі пледи (американські безпритульні можуть мати досить дорогі речі) та пісяючи прямо у них. Що трапилось із нею? Чи мала вона шанс вирватись із біди? Хто зна...

Безпритульні діти. Я ніколи не бачила у Філаделфії (бо саме там спостерігала за безпритульними) безпритульних дітей. Їх немає? Це не так. За даними Департменту освіти США на кінець 2012 року кількість безпритульних дітей і підлітків була близка до мільйона! Правда, то безпритульні не зовсім у тому розумінні, як ми звикли в Україні. Більшість із них зареєстровані і живуть у соціальних будинках, дешевих готелях, при діючих церквах і релігійних громадах, сирітських притулках чи лікарнях... Для порівняння: в Україні неофіційно біля двох мільйонів безпритульних дітей (це третя хвиля безпритульності, перші дві спричинені війнами - громадянською та Другою світовою). З них кожну третю дитину на вулицю виганяють батьки. Батьки мало приділяють уваги своїм дітям (спілкуються в день по 20-30 хвилин!).
Треба сказати, що соціальне житлоу США виглядає ззовні зовсім непоганим. Не знаю, що діється всередині. Їдемо якось Нью-Йорком. "О, які гарні багатоповерхові будинки вздовж вулиці! Прямо як у нас! А казали, що в Америці люди не живуть у багатоповерхівках" - вигукнула наш гість з України, побачивши висотні, червоої цегли будинки із красивими лоджіями. "То соціальне житло" - відповів наш водій, американець. Там живуть ті, кому держава дає де притулитися". 

Із бесіди із сусідкою. "Бані, куди ти йдеш?" - запитую. Вона пояснює: "Йду до церкви. Я зустрічаюсь там із хлопчиком бездомним. Його приводить до мене мама кожних вихідних і я проводжу з ним весь день. Я гуляю з ним у парку, розмовляю про все, іноді ходимо до музею чи кіно, також до недорогих кафе, де він може мати зі мною ланч...  "Це, мабуть, нелегко бути із такою дитиною?" - запитую. "Дуже нелегко. - відповідає Бані. - Особливо увечері, коли я повертаю його мамі. Дитина чіпляється за мене і плаче, не хоче йти... Це дуже важко переживати." "Але чому ти це робиш? Чому рвеш своє серце?" - запитую. "Я хочу, щоб світ був кращим" - відповідає Бані. І таких людей як Бані чимало.

Вранці усі спішать на роботу. Традиційно, американець біжить із наплечником, сумкою для ланчу та гарячою кавою у руці. Дехто несе каву не з дому, а купує у ресторанах швидкого харчування. Купує собі та для когось із бездомних каву та сендвіч. Тож можна бачити як їдять люди  вулиці: із разових мисочок, із серветками...

Була свідком того, як жінка вийшла іх піцерії та винесла бездомному, який сидів біля дверей, їжу. Також поклала у його паперову склянку гроші. Бездомний встав (то був старший чоловік), уклонився і ... галантно поцілував жінці руку. То було, схоже, щиро. Хоч буває і так, що роблять приємні речі явно заради грошей. Біля великого продуктового маркета нерідко стоять бездомні молоді чоловіки і з люб"язними словами відчиняють двері перед відвідувачами. Звісно, очікують грошей. 

Загалом американські громадяни помічливі і привчені з садка і школи робити щось для інших, особливо дітей. Наприклад, учні усіх шкіл мають обов"язково відпрацювати певну кількість годин у соціальній службі (допомагати дітям чи старим, садити дерева, прибирати територію тощо). Цікаво те, що учні самі шукають працю і якщо її не знаходять, то мусять самі придумати як можна бути комусь корисним.
Мені видавалося спершу дивним, як щиро учні дорогих приватних шкіл (а, отже, батьки не бідні) співчувають неімущим - висловлюють щирий жаль, намагаються допомогти, не хизуються своїм статусом, речами, намагаються не говорити чи демонструвати того, що може бути іншим неприємним). Такий цікавий факт. Запитую, що у школі заборонено робити? Відповідь учня: "Заборонено розповідати про те, що може бути недоступним іншим. Наприклад, ти не можеш розповідати як гарно ти провів у спеціальному клубі день народження, якщо там не були усі учні твого класу. Тим, хто не був запрошеним це було б неприємно. Або тим, чиї батьки не змогли б оплатити таку розвагу, це теж було б неприємно". Про такі речі не можна розповідати. 

Як я вже згадувала, один гард розповів мені про бездомних, котрі живуть у тунелях під містами. Може уявити у якому стресі я була! Я постійну проходжу різними тунелями (метро, електрички, поїзди). А що якщо вони організовані? Вони можуть бути озброєні? Чи не можуть вони створювати свої банди у випадку суспільних заворушень? Чи не можуь їх використовувати зацікавлені?... Негайно почала шукати інформацію про таких людей. 

Справді, такі люди є. Їх так багато, що вони мають навіть свою назву: люди "underground" або "The Urban Cave". Також існують інші терміни: "mole people", "tunnel people", "tunnel dwellers". Це справді комюніті (общини), які живуть у тунелях метро чи інших під великими містами. Нібито під Лос-Вегасом таких людей близько тисячі. Також вони є під серцем Нью-Йорка  - Манхеттеном (тільки у шелтерах Нью-Йорка ночує щоночі близько 58 тисяч людей). 

Фотограф Andrea Star Reese зацікавилася життям "The Urban Cave". Впродовж семи років вона зустрічалася з ними, спілкувалася, входила в довіру та робила фотографії багатьох із них. Фото Андреї Стар під назвою "The Urban Cave" ви можете знайти в Інтернет. На цих фото ми можемо бачити людей, які є подібними до тих, що живуть у власних будинках нагорі, серед зелені, під сонцем і погодою різних пір року. Вона показала, що і люди "The Urban Cave" мають свої інтереси, піклуються одне про одного, намагаються створити комфортніші умови для проживання. 

Існує також фільм "Dark Days" про "tunnel people". Його створив британець Marc Singer. Фільм демонструється і в кінотеатрах, і є на DVD. 

Під будинком сидів старий чоловік. Його одяг був потертий, але видно було, що колись той чоловік знав кращі часи. Я запитала його, чому він мусить грати на вулиці? Що з ним трапилось? Хто він? Адже очі видають, що він освічена людина. Так, він закінчив музичну академію по класу флейти. Захворів, втратив роботу, а тоді... 

Яких людей найбільше серед безпритульих? Старих, молодих, чоловіків, жінок, білих, чорних...? Коли йдеш вулицею зустрічаєш безпритульих дуже різних - різного віку, різної статі і раси. Але є одне виключення: я жодного разу не бачила бездомного азіата. Жодного! 

Також особливим є те, що нерідко у США безпритульного можна сплутати із благополучною людиною. Одяг чи спальний мішок безпритульні можуть мати хороший. Біля кожного великого торгового центру є спеціальні контейнери, до яких люди скидають непотрібний їм одяг і взуття. Також є магазини, куди можна здати свої непорібні речі. Звідти речі йдуть до спеціальних пунктів допомогти безпритульним. Так що одягу та взуття їм вистачає. І черевики у безпритульного можуть бути дорого бренду, і куртка ... Так може безпритульні відрізняються від інших тим, що сидять на тротуарі? Але кожен американець, втомившись може сісти де стоїть - на підлогу вокзалу, на сходи музею, на тротуар, на перон тощо. Так вони привчені змалку. А одяг обов"язково міняють і перуть щодня. Дітям, наприклад, одяг ніколи не прасують, зате весь щоденно міняють. Діти й у школі можуть сидіти де хотять. Макіяж? Бездомні жінки, як і благополучні, часто мають макіяж (бачу як у туалеті на вокзалі прихорошують себе). Що ж їх найбільше вирізняє? Найбільше вирізяє бездомних те, що вони мають якісь речі із собою. Частіше усього це велика валіза, візок, мішок чи т.п. Звісно, тих, хто вже геть опустився на соціальне дно, вирізняє все - погляд, тіло, речі...

Причин стати безпритульним може бути багато. Це і природні катаклізми, війни, втрата психічного здоров"я, тривале перебування в тюрмі, втрата родини тощо. А до однієї біди швидко чіпляється інша - туберкульоз, венеричні захворювання, шкірні, депресія і т.п. Знову згадаю свою бабусю (а пережила ж дві війни та голодомор, згадувала розповіді своєї бабусі як українців заставляли палити свої хати та йти в ліси - тактика "випаленої землі" була ще давно перевірена на наших предках), яка казала: "Багатому і чорт діти колише, а бідний як горох при дорозі - хто йде, той скубне". Або "прийшла біда - відкривай ворота". Чи не так? 

Це благополучний громадянин.

А це безпритульний. 
І різні, і однакові...

Тепер я маю менше тривог від бачення безпритульних на вулицях Філаделфії, оскільки я зібрала про них певну інформацію, створила для себе певну "картинку". Я не змінила свою думку про те, що є підстави тривожитися аби не опинитися серед них. Але, знаючи це, я думаю: що я можу зробити, щоб цього не сталося? Мати роботу, мати житло, мати рідних... Це важливо. Але найважливіше - бути здоровим (щоб працювати, щоб родина не продала житло для твого лікування). Також потурбуватись про непередбачене - оформити певні заповіти, дати дозвіл на евтаназію тощо. Американці неслабкі люди: вони знають правду і дивляться на світ через прийняття його хороших і злих сторін. Справді, коли знаєш правду і готовий до різних сценаріїв життя, те зовсім інше, ніж просто сподіватись, що все погане трапиться не з тобою.
Сильний не той, хто не бачить поганого, сильний той, хто бачить і робить усе, аби  уникнути його самому та допомогти іншим. 

Цей чоловік два роки ночував на одній теплій решітці. На фото видно, як з-під неї парує теплом. Потім десь зник. Він був зовсім молодий - мав гарне обличчя, гарну міцну статуру. Ніхто інший  ніколи не займав його місця. Те місце було йому домом? 

А тут група безпритульних облаштувала собі дім. Є райони, у яких багато закинутих будинків (колишні епартменти, чи старі фабрики, які не вигідно ремонтувати і колись їх просто знесуть) і там можна облаштуватись. Проїзджаючи мимо поїздом, я могла все літо спостерігати як ті люди облаштовували своє "житло" - зробили тент, потім притягли стола та крісла, поставили парасольку від сонця...

Небо! Розмовляємо із п"ятирічним хлопчиком про "все на світі", а він раптом каже: "Я хочу мати небо!" "Небо? Але ти маєш, ось воно над тобою. Неозорий простір! Він належить тобі!" Хлопченя відповіло: "Я хочу мати лише моє, власне небо. Хоч маленький шматочок, але щоб він був тільки мій!"  

Кожен хоче мати своє власне небо - хатку, сім"ю, друга, роботу, яка гарантує достаток... У безмежному просторі свій надійний шматочок. А ще - людину, до якої можна душею притулитися. А інакше ти безпритульний у великому-великому світі. І якщо так міркувати, то може виявитися, що безпритульними є не лише ті, хто ночує на мерзлому асфальті. 

Примітка: Усі приведені тут цифри не слід вважати цілком достовірними, оскільки вони взяті із різних джерел, отримані авторами за різними методиками та критеріями. Оскільки мені хотілось показати лише якісь тенденції чи загальні принципи,  для такої мети вони цілком годилися. Ця стаття не є строгою, вона - лише власні думки та переживання проблеми безпритульності у США.