Наименование товара: 

Герої цього огляду - Кіт і Пес. Як живеться їм в Америці? Про це я й хочу розповісти. Сподіваюсь, огляд буде цікавий дорослим (я вже писала для них, як живуть люди в Сполучених Штатах, але нічого про котів і собак). Також сподіваюсь, він буде цікавий дітям, оскільки Кіт і Пес часто є для них особливими друзями.  

Давайте знайомитись! Нас звати Аза (у мене сині очі і ви мене одразу впізнаєте на фото), Луна і Костянтин (хоча нас звуть Луна і Тинчик, або Тин, ми братик і сестричка) та Кава (я - песик серед цих котів і я ще маленька).

Ми розповімо вам як живуть Кіт і Пес в Америці. Кіт і Пес - то не обов"язково ми, це, так би мовити, сукупний образ усіх (а може переважної більшості) котів і песиків (великих і маленьких), які живуть у Сполучених Штатах і дотримуються певного способу, а то й стилю, життя. Так-так, вони як і люди мають свій стиль життя. Вони люблять щось робити, одягати, їсти, десь бувати і ... мати свої, призначені для них території. 

Аза. Я не народилась у Сполучених Штатах. Я приїхала з України. Моя сім"я (це ті, з ким я разом живу, я не можу назвати їх моїми господарями, бо почуваюся членом сім"ї) купила за 300 доларів мені квитка на літак. Звісно, довелось ще купити спеціальний ящик для мене, також зробити усі щеплення, вкласти чіп, щоб я не загубилась, взяти довідку від клубу про породу... - одним словом, намучились з тією бюрократією, але ж мене люблять). І от я прилетіла. Живу тут уже десять років. 

Ми - Луна і Тин. Ми народились у США, проте, нас також привезли. Не так здалека як нашу знайому кицю Азу, але з іншого штату. Ми їхали кілька годин машиною у спеціальній величезній клітці. Було трішки страшнувати, адже ми були ще досить малі. Проте, коли ми приїхали до нашого дому, то побачили як нас чекали і як нам тут буде добре. Для нас спеціально обладнали кімнату. Чого там тільки немає! Ми хочемо показати вам її.


У ціу кімнаті у нас є всілякі лазалки (адже ми любимо лазити і стрибати), лабіринти (адже багато котів люблять полювати, підкрадатись, досліджувати), хатки і кошички (коти іноді люблять, щоб їх ніхто не турбував), пристрої для дряпання (ми ж розуміємо, що меблі людей дерти кігтями не можна)... Також, звісно спеціальні мисочки для води, іграшки, які можна качати по усій хаті...

А тут можна і кігті почистіті і м"ячика поганяти. 

Цього будиночка ми любимо, бо від двоповерховий. 

Усі коти люблять мишок. Ми також любимо свою - тут можна бігати і ховатись. 

Вода у нас постійно свіжа, бо мисочка працює як фонтан. 

У цій сумці нас перевозять (нам же теж доводиться мандрувати). 

Ось така наша кімната. Проте, ми тільки спимо у ній (щоб не будити людей, адже їм треба на роботу, чи до школи вранці), а вдень бігати можна по усьому будинку. 

Ви бачите, як нас люблять і дбають про нас. 
Тепер у нас є велика родина: ми отримали ще одного братика і одну сестричку - це діти, хлопчик і дівчинка, які нас дуже люблять, обнімають, цілують і навіть іноді дозволяють спати з ними. Також ми маємо нових маму й тата. Раніше ми мали маму-кицю, а тепер мама і тато - люди. 
Ми у сім"ї наймолодші, тому про нас дуже дбають. Раніше вони мали дорослого кота, що його знайшли у лісі (він загубився), він був старший від їх дітей і тому був їх старшим братиком. Він помер, тобто пішов жити на небо (так нам сказали діти). А ми - молодші, тому ми їх молодші сестричка і братик. 

А я - Кава. Я також народилась у США, проте мене довелось привезти із дуже далекого штату. Було трішки страшнувати летіти літаком, але зі мною був мій людський тато. Він - професор. Він не тільки дуже розумний, але й дуже добрий. Коли я захворіла, він ночував біля мене на підлозі, щоб мені було легше і я не плакала. Також у сім"ї живуть два котики - Луна і Тинчик, однак вони не завжди хотять зі мною гратись. 

Звичайно, не хочемо. Оскільки Кава починає нас затискати лапами та намагається гризти. Котики теж люблять гризти, але не песиків, а щось цікавіше. Я люблю гризти частини від кавоварки, особливо пластикові. Вони так гарно пахнуть кавою. Нам каву пити не дозволяють, та ми й не хочемо.

Ми любимо сидіти високо і бувати у різних цікавих місцях, а Кава все бігає внизу. 

Я маю свою "хатку". Тут мене закривають, щоб ці коти мені не докучали, коли я вдень хочу поспати. Адже я ще маленька. 

А тепер ми вам покажемо усілякі цікаві котячо-собачі місця. 

Це один із магазинів, у якому продаються товари для котів та собак.

У цьому ж приміщенні знаходить госпіталь для тварин. Правда, якщо вам потрібна якась серйозна допомога, наприклад операція чи складна діагностика, то треба їхати до іншого госпіталю. Аза вже побувала там, адже Аза вже має поважний вік і одного разу дуже серйозно захворіла. Ми думали, що вона вже буде йти на небо (так казали люди), вона кілька днів нічого не їла, не пила, не дивилась очками, не рухалась... Але потім її відвезли до великого госпіталю. Вона там була кілька днів і все стало добре. Правда її людська старша сестричка Даруся віддала за лікування усі свої гроші, які вона заощаджувала весь рік, щоб зробити перший внесок за машину. То була 1200 доларів! Але лікар сказав, що Аза ще буде жити, бо вона дуже розумна і жвава сіамська киця. Ось кілька фото з історії Азиної хвороби:


Так Аза перебувала в госпіталі кілька днів, а ми її провідували. А тепер вона весело гуляє в садочку.

Але повернемось до магазину для тварин. 

До кожного свята у магазині продається щось таке, що допоможе котикам і песикам теж відчути свято. Тепер то напередодні дня св. Валентина.

Також скоро буде супербол. Щороку змагаються команди із різних штатів і хто переможе, той чемпіон року. Усі діти і дорослі дуже люблять американський футбол. У ньому спортсмени так швидко бігають, так високо стрибають, так борюкаються, прямо як котики чи собачки, або як тигри. Наші люди вболівають за філаделфійську команду Eagles. Вони усі мають футолки чи шапки з назвою команди. Також і ми маємо. Цього року Eagles - чемпіони!

Каві купили таку футболку.

У цьому магазині дуже багато іграшок: окремо для котиків і окремо для собачок, адже у них ігри різні.  Котики люблять уявляти, що вони полюють на пташок чи мишок, а песики, люблять щось гризти. 

Магазин це просто величезний.

Ми маємо немало іграшок із цього магазину.

І отаку купили Луні і Тину, проте нею виявилось грати нецікаво. М"ячик бігає лише по колу, його не можна ганяти по усій кімнаті. 


А ось такі хатки-лазалки дуже люблять котики. Можна потренувати м"язи і від песика гризучого сховатись. 

У цьому магазині є центр навчання собак. Тут навчають правильно ходити з нашийником, намордником (коли треба), слухати та виконувати різні команди тощо. А для котиків такого центру немає. Чому? Може тому, що вони дуже розумні й так? А може тому, що вони зовсім не хотять учитися і тільки роблять те, що самі хотять? 

Тепер тут проходить навчання.

А ми продовжимо оглядати магазин. На полицях багато різної їжі для собак, котів, папуг, морських свинок...Для нас є немало брендів сухої та вологої (у консервах) їжі. Також є снеки та вітаміни. 

Тут є рекомендації про харчування, щоб бути здоровим. Проте, ми маємо свого лікаря і дотримуємось його рекомендацій. Ми обов"язково відвідуємо лікаря. Як часто? Періодично для профілактичного огляду і також для щеплення, а потім при потребі. Чи дорого це? Та ні. Ну може сто чи двісті доларів. Дорожче коштує стерилізація - кілька сотень доларів. Але що дорожче: ми чи гроші? 

Он як на всіляких речах написано Love, love, love...Люди нас дуже люблять.

Це усе для нашого комфорту - покривальця, подушечки, сумочки для наших речей у подорожі, плащики...

Звісно, дівчатка-киці та дівчатка-собачки, як дівчатка-люди. Хотять бути красивими, рожевими як квіточки, або блискучими як феї, або принцесами...

А хлопчики-котики і хлопчики-песики? Звісно, супергероями!

Щоб люди не сплутали товари для котиків та песиків, магазин поділено на дві частини. Адже наші характери різні і спосіб життя також. Ця частина товарів для песиків.

А ця для котиків.

Котики і тут не бояться лазити високо.

А тут все для нашого туалету. 

Корисний магазин.

Для Ази, Луни та Костянтина купують їжу цього бренду (суху та вологу - консерви). Так рекомендував їх лікар.

Деякі покупці приходять із песиками. Може для того, щоб песики самі вибрали собі, що їм тут сподобається? Адже люди самі обирають для себе ліжко, то й песик сам знає у якому йому спати було б найбільш приємно. 

Он скалки тут усякої всячини, треба добре роздивитись. 

А оцей відділ трішки сумний. Тут живуть ті котики, які не мають тата й мами. Вони чекають, коли їх хтось усиновить чи удочерить - тобто забере у свою сім"ю і стане їм рідним. 

Вони живуть у клітках. Їх добре годують, лікують, з ними також граються працівники цього відділу. Адже тваринам, як і людям, потрібно рухатись, робити вправи, бувати на свіжому повітрі. Але найбільше їм потрібно, щоб їх хтось любив і був для них рідним, тобто, щоб і вони когось любили. 

Також тут є вся необхідна інформація для людей, які хотять забрати звідси котика чи песика. Деякі люди кладуть тут гроші для цих тварин. Таких людей немало. 

Чи ви знаєте, що песики пісяють і какають на вулиці. Буває, що вони помиляються і покладуть купку тут, думаючи, що цей магазин - місце вигулу собак. Що тоді робити? не проблема! Тут є все, щоб швидко прибрати, також щоб помити з милом руки. Прибрали і знову все чисто!

Поряд ціни на треніг для собак.


А цей песик бігає так, що його доводиться весь час стримувати за поводок. 

Ось нарешті він заспокоївся (певно, проходив тренінг) і дозволив себе сфотографувати.

От який гарний!

Госпіталь в одній із частин магазину.

А що тут? Перукарня для песиків. Адже їм треба доглядати за собою - тут можна помитись, постригтись, прикраситись. Песикам дівчаткам часто чіпляють бантики, яскраві заколочки над чолом, зав"язують хустинки навколо шиї. 

Поки песиків стрижуть, люди можуть ще раз підтвердити, як вони їх люблять - купити їм до дня Валентина щось таке...

Працівники, які стрижуть песиків повинні мати сертифікат про своє уміння. То непроста робота. Треба закінчувати спеціальну Академію! Спершу людині дозволять песика помити, потім стригти, а вже потім людина може стати стилістом для песика. Треба вчитись. Це треніг-центр для людей.

Ось тут написано, які етапи слід пройти, щоб стати дійсно кваліфікованим майстром. 

На спеціальному стенді різна інформація про тварин. А ми виходимо з магазину.

Деякі люди думають, що котики повинні жити надворі, а песики мають бути прив"язаними. Американці так не думають. Котики живуть де хотять, а песиків тренують так, щоб вони не виходили за межі певної території, або ж прив"язують на ду-ж-ж-е довгий поводок, щоб можна було (поки люди на роботі) багато бігати. 

Ось Аза. Як вона живе? Як і люди. Хоче дивиться телевізор на дивані у хаті, хоче спить у найкращому місці, хоче - йде у садочок гуляти. Аза може ходити вільно надворі. Люди її довіряють і Аза їх не підводить - вона ніколи не виходить за межі садочка. Чому? Вона дуже розумна і знає, що її люблять та що людям було б важко, коли б вона загубилась. Коли погода гарна і Аза залишається мало не на весь день на вулиці (поки люди на роботі), то для неї обов"язково залишають воду і ліжечко, також хатку, у яку можна сховатись і ,звичайно, кілька іграшок. Проте, Аза найбільше чекає своїх людей і коли чує, що під"їзджає їх машина, то одразу вибігає за звіртку на тротуар і там їх чекає. От двері машини відчинились і Аза одразу заскакує досередини, стрибає на руки, або на плече. Нерідко люди не можуть вийти з машини, бо вони думають, що це зробило б Азу сумною. Тоді вони знову запускають двигун і машина тихенько рушає - треба ж покатати Азу. Вони об"їзджають один квартал і потім усі разом йдуть до хати. Спершу гоють їжу Азі, тоді самі вечеряють, а тоді готуються до сну.
Вночі, якщо Аза захоче до туалету, то користується спеціальним туалетом для котів. Але він не містить ні піску, ні спеціальної засипки, яка вбирає все. Це проста решітка під якою посудина. Туалет у неї майже як людський. Аза дуже акуратна киця.Та й почувається вона, може, більше людиною.


Ось її їжа на два тижні. Також ще будуть снеки і вітаміни. За одну баночку люди платять 1.60 - 1.90. 

Найбільше Аза любить бути на плечі. Так вона гуляла з людьми ще коли була у Києві. Так любить і тепер. Вона навіть може спати на плечі. 


Ось Луна і Костянтин. Вони молоді, навіть підлітки. Тому весь день граються.


А Кава теж любить гратися з ними, проте вони не дуже розуміють її ігор. 

Сьогодні сніг і Кава, виходячи у двір, мусить одягати плащик. Їй купили і теплого светра, і плащика, і пальтечко, проте вона виросла з них. Треба нові, а то он плащика уже не можна застебнути. Проте, вона знає, що люди куплять для неї одяг (хоч і коштує він недешево 10 - 30 доларів), адже вони дбають про її здоров"я.

Ну ці коти невгамовні! Дуже люблять спостерігати, коли люди щось роблять на кухні - розкладають посуд, готують їжу, прибирають... Але найбільше люблять решітку для посуду, мийку і кран. 

Це ж так цікаво пити воду прямо із крана. Спочатку цьому навчилася Луна, а пізніша спробував Тин.

От як це гарно виходить. 

Луна любить просто сидіти у раковині. Навіть коли туди збігає вода, вона продовжує спостерігати. Про що вона думає?


А так пити воду, прямо із швидкого струменя, ще важче. Проте, Луна може. 

Головне прилаштувати язичка. 

Кава постійна наскакує та хоче гратись. Але собачі ігри інакші! Тому доводиться відділятись. Добре, що люди зробили хвірточку - Кава через неї не перескочить.


Кава і нагору не вискочить. Тільки Луна і Тинчик можуть спостерігати як дістають із машини посуд. 

А коли посуд розкладуть у шафи, то Тинчик любить перевірити, чи усе зроблено правильно. Тинчик, коли стане на задні лапки, дуже високий. Також сильний. Він - хлопчик. 

Перевірено. Тут усе гаразд. 

Кава нехай собі бігає. Котиків їй не дістати. 

У хаті багато місць, де котикам можна погратись і полазити. А Кава може побігати у дворі. Вона це більше любить. Навіть коли сніг і холодно, вона любить гуляти. 

Ви бачите, як живеться котикам і песикам серед людей. Люди будують для них магазии, організовують різні сервіси, дбають про їхнє здоров"я (возять до лікарів, навіть стоматологів, купують медичну страховку тощо), проявляють увагу до їх настрою та зовнішнього вигляду, купують одяг і прикраси, ставляться до них, як до членів своєї сім"ї. Ми - залежні від них. Якщо люди хороші, то й ми щасливі. А якщо ні? Різні бувають випадки у нашому кошачо-собачому житті. Ми розповімо вам кілька історій із життя котів та собак. Деякі з них із щасливим кінцем, як це буває у казках, деякі - ні. Але навіть у житті людей є радість і є смуток. Бо життя - це пригоди, а пригоди, ви знаєте, можуть бути різними. 

Отже, історія перша. 

Холодного весняного ранку маленька дівчинка разом із мамою поверталась із продуктового базару. У їхній господарській сумці було мало продуктів - усього лишень скляна банка молока та хлібина. То була їх їжа на тиждень. Мама вже давно не отримувала на роботі платню. Час був такий. Несправедливий до хороших людей. 
   - Мамо, мама! Ти чуєш? Кошеня плаче. 
Мама з дівчинкою зупинились і прислухались. Десь далеко проїхала машина, каркнула ворона, чути було легке дзюрчання води... і потім ледь чутно знесилено мявкнуло кошеня. Мама побігла під міст, до струмка. 
Двоє хлопчиків років восьми-дев"яти трамали в руках малесеньке кошеня. Воно було геть мокре, голівка його звисала на тонесенькій шийці. Зрідка воно ще пробували плакати. Хто-зна скільки разів хлопчики занурювали його у воду.
  - Негайно припиніть! - закричала мама. 
  - Але батьки сказали нам його втопити.
  - Хіба ви топите? Ви знущаєтесь. Скільки разів ви занурювали його у воду? 
  - Та ми хотіли тільки бачити, як довго... - понуро намагались щось пояснити діти. 
 Мама забрала у них кошеня. Із того кошеняти виріс великий красивий кіт Мурчик. А Мурчиком він звався тому, що був дуже муркотливим. Ви ж знаєте, коли кіт муркоче? Коли йому добре.

Історія друга 

Жінка приїхала здалека - з іншої країни. Вона хотіла побувати у селі, в якому народилась і де пройшло її щасливе дитинство. Отут школа позад якої ще росте ряд тополь, які вони садили, коли були учнями. В далині ліс, а перед ним величезне поле. Там завжди сіяли жито чи пшеницю і дітьми вони нишком забігали між високе жовте колосся, щоб нарвати маків та волошок. А отам, вулицею вздовж річки кафе - перше у селі! Його будував її тато і вона мусить до нього зайти. Вона повернула до входу і вражена зупинилась.
Біля входу до кафе сидів величезний чорний пес. Він був чорний увесь-увесь, з великими лапами, широкими грудьми, вкритий короткою щільною шерстю. Але... у нього не було обличчя, тобто морди, мордочки... Замість цього було чорно-червоне місиво, на якому ледь можна було розрізнити сліди від носа, очей та покривлений рот. 
 - Ви бачили ту собачку, яка сидить біля сходів? Комусь треба сказати! Хто може допомогти?
 - Та вона все там сидить. Ми знаємо. Іноді їй виносимо кістки. 
 - Що трапилось із нею?
 - А, та то хлопці палили її морду. Тож вона сліпа і не чує нічого...

Історія третя

Пушок лежав на траві під великим кущем бузку. Кетяги його пахучих квітів висіли прамо над Пушком і він міг би почуватися між ними, як у квітучій, сонячній і теплій хатинці. Але не почувався. Пушок помирав. 
Він виріс у сім"ї, яка його дуже-дуже любила. Його мисочка для їжі завжди була чисто вимитою, як і у людей, також покладена на килимок, щоб лапкам було тепліше. Його пригощали найкращими шматочками їжі зі столу. Він міг гуляти у садочку, чи спати у хаті з людьми - робити все, що було йому приємно. Люди його ніколи не штовхали, на нього не кричали, а тільки дуже-дуже любили і він це знав. Тому також дуже-предуже любив своїх людей. 
Та якось восени його любимі люди мусіли виїхати із села до великого міста, бо там треба було дітям йти до школи. Там вони орендували одну малесеньку кімнату і господарі не дозволяли їм брати із собою кота. Вирішили Пушка залишити сусідам на всю зиму. А коли почнуться канікули, сім"я повернеться в село і Пушок буде знову з ними. 
Але Пушок не розумівся на часі. Він не знав, як лічити дні і ночі, місяці. Він хотів бути із своєю сім"єю тепер, негайно. Тож почав тікати від сусідів до тієї хати, де так добре було разом. Його відшуковували і приносили назад, гарно годували, принаджуючи до нового місця, але Пушок втікав знову і знову. Тож вирішили носити йому їжу і воду на старе місце. А була вже зима. 
Спешу їжа зникала. Отже, Пушок її знаходив. А потім зникати перестала. Тож і не клали. 
Прийшла пока шкільних канікул. Сім"я повернулась у село, до своєї хати. Було тепло і гарно. Обійшли подвір"я і раптом побачили у старому стосі складених дров поблискуючі очі. Звірок? Ласка? А може... Пушок? Так, то був Пушок. Весь подряпаний, у реп"яхах, худий. О, яка то була радість!
Пушка відгодовували і доглядали. Йому кололи антибіотики, бо його лапка була інфікована і погано пахла. Він не пручався. Тихенько лягав і чекав доки зроблять укол. Він розумів, що його сім"я його любить і він недаремно чекав їх всю холодну і голодну зиму. Йому з кожним днем ставало краще і все знову стало щасливим, як колись. 
Одного дня, сім"я поїхала на тиждень до моря. До Пушка знову почали приходити сусіди та приносити їжу. Але їжа залишалась недоторканою. 
Коли сім"я повернулась, то знайшла Пушка під розкішним кущем бузку. Люди плакали, але Пушок того вже не міг бачити. 

Історія третя

Біля одного з під"їздів багатоповерхового будинку, у маленькій ніші під поламаними сходами почала ночувати собачка. Там можна було трішки сховатись від дощу та вітру, тож вона й почала тулитись у своє камінне гніздечко щоночі. Так було всю осінь. Коли ж настала холодна зима, одна із жінок, яка жила на четвертому поверсі почала собачці виносити їжу. 
- Дуся, Дуся, - кликала вона і собачка, яка тепер отримала ім"я, спішила до бляшанки у якій було для неї щось смачненьке і тепленьке. 
Чоловік, котрий жив на другому поверсі терпіти не міг, коли під ногами плутаються якісь безпритульні собаки. Він їх ніколи не любив і не жалів. Він вважав, що їх треба відстрілювати. Або, принаймні, відвозити геть далеко. Так він і зробив. 
Коли жінка із четвертого поверху несла Дусі їжу, чоловік із другого сказав:
- А даремно несете. Дусі нема. Я відвіз її далеко. Геть до великого міста. 
То було сумно для жінки. Проте, це вже трапилось і, отже, нема тому ради. Так пройшло два роки. Якось діти приїхали до жінки із четвертого поверху та запросили її поїхати з ними на концент відомої співачки, який мав відбутися у неділю у великому місті. Вони поїхали машиною і припаркувались  недалеко від концертного залу та центру міста. І раптом жінка побачила, що до машини біжить собака.
- Дуся, Дуся! - покликала жінка і собака зраділо завертіла хвостом та побігла ще швидше. Жінка відчинила двері машині і Дуся (а то була таки вона!) заскочила прямо їй на коліна. Ото було радості! 
На концерт своєї улюбленої співачки жінка не пішла, вона залишилась чекати дітей із концерту у машині разом із Дусею. А тоді Дусю забрали до себе. У квартиру на четвертому поверсі.  

Історія четверта

Рано-вранці чоловік збирався на будову. Він будував нову хату. Вже давно була припасена цегла, шифер, цемент... Мріялось, швидко найняти будівельників і звести новий будинок. Та не все стається так, як мріється. Настали важкі для життя часи і грошей не вистачало навіть на їжу, тож треба було якось скласти ту цеглу у стіни самому. Чоловік взяв зі столу шмат хліба та яблуко - то була його їжа на весь будівельний день. Вдома залишалась дружина із малою дитиною, але в саду було багато яблук. Він повертався, коли вже було геть темно. 
Якогось дня він повернувся не один. За ним ішов величезний кошлатий коричневий із зрідка оранжевими шерстинками пес. Жінка сплеснула руками:
- Що це ти надумав? Як ми можемо прогодувати цього пса, коли і самим немає чого їсти! Кожного ранку, проводжаючи тебе на роботу, я не знаю, що дати на сніданок, що із собою, що дати дитині та й собі... Усім треба "на", "на", а що "на"? 
- Знаєш, я подумав, я все одно не могу наїстись тим, що маю, тож буду ділитись із собакою. Яка різниця - був впроголодь, буду трішки більше впроголодь. А пса будемо звати На... Нан. 
Так Нан отримав сім"ю. Кожного ранку він ходив на будову, а вночі стеріг хату. Він був дуже лагідний і вірний пес. Жив Нан надворі, але його не прив"язували. Та й він нікуди не хотів іти від хати. Він відчував, що сім"я його дуже любить. І він їх любив. Дуже любив. Так любив, що готовий був віддати за цих людей своє собаче життя. 
І віддав. Це сталося тієї ночі, коли бандити прийшли до хати, щоб її підпалити. Нан одразу кинувся на них. Нана вбили. Усі люди залишилися живі, вони продувжують любити Нана. 

Історія п"ята

До будинку, в якому кімнати орендували студенти, почав приходити рудий кіт (він на фото вище). Стало холодно, і коту, крім голоду, дошкуляв холод і моква. Деякі люди почали кота підгодовувати. Видно, що кіт колись був хазяйський і ще не звик бути безпритульним. Може загубився? А може щось зле із ним трапилось? Було схоже на те, бо сам кіт мав довгу пухнасту, хоч нині і збиту, шерсть, а хвіст його був майже лисий і не мав кінчика. Так буває, коли злі підлітки прив"язують до хвоста бляшанку із вогнем і бідний кіт в жахові намагається втекти, та лише роздмухує вітром полум"я.
Якось один із студентів сказав, що забирає кота. 
- Ви забираєте його собі? - запитали двоє студентів, що жили поряд. Як це чудово! Тепер коту буде добре. Ми так переживали за нього. Ми б його підібрали, але у нас уже є один кіт, якого ми підібрали на вулиці - його звуть Кіплінг. 
- Ні-ні, я забираю кота не до себе, а відвезу його в шелтер і може хто захоче його взяти. 
- У такому разі ми його заберемо. Не треба у шелтер. Він, схоже, багато пережив і це буде для нього знову великий стрес - сидіти у клітці та чекати поки усміхнеться щастя. А воно може йому не усміхнутись. Люди не хотять мати кота із таким обтятим та поневіченим хвостом. 

Так кота забрали двоє студентів. Тепер він має дім і сім"ю. Також друга кота Кіплінга.Також своє власне ім"я - Вінстон. Щоправда, студентам довелось нелегко, адже кошачий лікар недешевий. Лікар обстежив Вінстона, порадив спеціальне харчуваня, зробив щеплення та сказав, що хвіст справді був обгорілий. З часом він стане трохи кращим, проте ніколи перфектним. Кіт же не ящірка і обірваний кінчик відрости не може. Проте, хвіст - це не головне. Головне - душа! А душа у Вінстона хороша, він дуже любить свою нову сім"ю, поводиться чемно і тихенько, коли студенти вчаться.
Правда ночами він лізе до сміттєвого бака (мабуть колись так шукав собі їжу), вивертає усе на підлогу і шматує поліетиленові чи паперові мішки, котрі пахнуть їстивним. Але студенти - інженери. Тож вони придумали як цьому завадити. Виявляється існує спеціальний пристрій для відлякування котів: вночі він виставляється біля недозволеного коту місця і як тільки кіт потрапляє у "поле зору", пристрій автоматично спрацьовує і з шумом пирскає на кота водою. Звісно, Вінстон дуже боїться цього.  
Далі на фото Вінстон в гостях у киці Ази. Тут видно, що Вінстон має укорочений хвіст і не такий пухнастий, як мав би бути (все ж шерсть трішки відросла). 

Також Вінстон дізнався багато цікавого про самого себе. Адже і коти мають свої історії походження. Як виявилось, Вінстон є котом незвичайним. Його порода  Мейн Кун (дехто називає Мен, бо переклад англійського штату Main за граматичними правилами є Мен, проте у самих Сполучених Штатах говорять Мейн).

Історія походження кота Мейн Кун містить немало легенд. Деякі з них дуже романтичні. Ось одна із них: Капітан Самуель Клаф хотів вивезти Марію Антуанетту із Франції (в період революції). На його корабель було навантажено всілякі королівські прекрасні речі і серед них шість улюблених ангорських кішок. Проте Марію було захоплено і вона не змогла дістатись до корабля. Капітан сам відплив до Північної Америки, до штату Мейн. Коти Марії Антуанетти із місцевими дикими котами і дали нову породу. 

Дехто пов"язує породу Мейн Кун із Нормандськими вікінгами і їх лісовими кішками, котрі були відомі ще 4 тисячі років тому. Інші кажуть, що це змішання кішок і рисей, або кішок і єнотів... Ніхто точно не знає, але усі визнають, що коти цієї породи є особливими. Вони дуже розумні, лагідні і люблять бути з людьми. Ще - вони величезні. Вагою 6-8 кілограмів! А коли стають на лапи та заглядають у вікно, то довжина сягає 120 сантиметрів! Ці коти мають широкі міцні груди, великі пухнасті лапи із здоровенними кігтями і розвинені м"язи. А голос у них тихий і ніжний. Тому звуть їх "лагідними гігантами".

Але більш вживаним іншим ім"ям породи Мейн Кун є "The dogs of the cat world" - "Собаки кошачого світу". От так! Уявляєте? І такому коту недобрі люди обрізали хвоста та підпалили його! Як добре, що тепер Вінстон опинився у безпеці. 

І затишно тепер Вінстону спати у його м"якенькому гніздечку. 

Ось такі історії трапилися із котиками і песиками. Й нині подібні трапляються - із щасливим кінцем і ні. Але від людей у значній мірі залежить як закінчиться всяка кошачо-собача історія. 

  
      
Дякуємо, що зоставалися з нами. Бажаємо вам мати вірних друзів. Може це будуть котики чи песики?

         

   Може це будуть не просто котики чи песики, а врятовані вами котики чи песики. Тоді ви будете любити їх ще більше, а вони - вас.