mama-znaet.com

Мигове відоме як гірськолижний курорт. Для мене ж Мигове є селом особливим. Це місце мого неймовірно щасливого дитинства. Я знаю Мигове і його традиції, тому і захотілось зробити для вас цей невеличкий огляд.

Мигове розташоване у передгір"ї Карпат, воно належить до Вижницьокого району Чернівецької області. 
Тут стародавнє та новітнє завжди поряд. Багато людей працюють за кордоном - в Італії, Греції, Португалії, Чехії, Німеччині, Польщі... Зароблені гроші, як правило вкладають в освіту дітей та будівництво (власних будинків чи приміщень для бізнесу). Цим Мигове нічим не відрізняється від інших населених пунктів Буковини. А от природа у Мигове особлива.Тому й стало село гірськолижним курортом. 

Вуйко із фірою. Як і колись. На високих горбах коник може бути вигідніший автомобіля. 

Будинок Мигівського лісництва дуже ошатний.

А от примощенная старої школи і досі не використовуються. У селі побудовано нову школу, а тут мали намір відкрити дитячий садок. Проте... Кажуть, немає грошей. Якби то було десь у селі за Черемошем (там уже Івано-Франківщина), що усього за 20 кілометрів од Мигове, то люди б самі відремонтували приміщення для своїх дітей - хто будівельник, хто маляр, хто майстер по дахах... Люд у Мигове більш пасивний. Старі вуйки пояснюють, що за Австрії було закладено добрий фундамент для активності, а за Румунії ініціативність не розвивалась. По різні боки Черемоша території мали різну історію.

А оце (ніжче фото) нова школа. На момент її проектування вона була чи не найбільшою і наймодернішою сільською школою області. А започаткував її Іван Максимович Романюк (він був учнем моєї мами, що вчителювала у селі після війни) - чудова людина, великий патріот села і найкращий директор школи, якого я колись знала (а знала я їх дуже багато). Він не писав як Сухомлинський, але душа його була йому врівень. 

Иван Максимович за час свого директорства жодного разу не підвищив голос на жодну людину (чи то дорослу, чи дитину): він завжди просив щось зробити, змінити, прийняти до уваги і усі спішили зробити справу як слід. Коли ж він мав вільну хвильку, то і вчителі, і учні тулилися до нього, хотіли з ним бути і розмовляти, послухати його чи щось йому розповісти. Він був як добрий шкільний батько. Співав чудово і не раз з учительської на великій перерві чути було як він починав свою улюблену "Верховинко, світку ти наш..." і вчителі тут же підхоплювали на кілька голосів: "Зверху на верх, а з долу в діл, йшло наше військо до бою...". Такий стиль спілкування дорослих та учнів пізніше я зустріла у демократичних школах Сполучених Штатів, у школах Німеччини. А він був у нас, у маленькому селі Мигове. 

Первоцвіт цвів на момент нашого приїзду до села скрізь - у садах, вздовж доріг.

Будинок культури було збудовано в кінці 60-х. Там працювало багато різних гуртків для дітей, функціонувала музична школа. Село мало чудовий оркестр народних інструментів та хор. Танцювальні колективи і хор не раз виступали на обласній сцені. Дім культури справді був осередком культури - вистави Чернівецького драматичного театру, приїзди із концертами відомих ансамблів та співаків не були дивиною для мигівчан. У цьому Будинку культури співали молоді Яремчук та Зінкевич, Ротару. А художні фільми мигівчани могли дивитись не лише по вихідних, як у інших селах. І коли зі сцени лунало: "Чи є красивеше село в Прикарпатті, як Мигове, наше село..." то було дуже радісно і правдиво. Хто робив те усе? Люди і гроші. Гроші давав колгосп, який забагатів на вирощуванні льону-довгунця (хоч мав і багато чого іншого) та Лісокомбінат (який був союзного значення), а люди були дуже активними і ініціативними, оскільки щось змінювати на краще прагнули лідери села (що очолювали колгосп, сільську владу, школу, Дім культури, лісівництво тощо - гарна команда). З погляду сьогодення, той спосіб життя був чудовим острівком доброго господарювання. Так би зробити тепер у державі. 
Після років розвалу, тепер Мигове поступове приходить до тями - все більше розбудовується і ремонтується. 

У цьому домі пройшло мое дитинство.

Дім змінився - щось втратив, щось здобув. 

У нас завжди був сад і багато квітів. Тепер він для мене не такий затишний і веселий. 

А це хата сусідів - чудових людей, які уміли робити все (шити і вишивати, робити паркет і будувати дахи, робити столярку і копати колодязі... як це уміють робити у багатьох інших селах), а ще любили румунську народну музику (близько кордон і немало родичів живуть за ним) і були дуже веселими та завжди готовими до мандрівок горами (що ми робили дуже часто). 

Ось дещо про Мигове.

Мигівська сільська Рада.

Люди живуть по-різному: хто бідує, а хто може собі дозволити гарні нові ворота. Майстрів у селі багато. Немало людей будують собі хати самі, всією сім"ю та із родичами. Це традиційно. 

Край села заходить між гори. Це гора Стіжок. Там "печери Довбуша" та колись була прикордонна вишка. 

До Мигова легко доїхати із області - ходять автобуси та маршрутні таксі (до самого гірськолижного комплексу).

Ось так виглядає цей комплекс. Звісно, у болотяне і дощове міжсезоння краєвиди не виглядають веселими, але ж більшість людей приїздять сюди взимку чи влітку.

Продумано й розваги для дітей.

Будівлі затишні і гарно вписані у мальовничі гори. 

Ось схема лижної траси. 

Тут можна полазити. 

Тут покататись на ковзанах. 

Тут поплавати. Звісно, є й сауни, бані, масажі та інші послуги. 

Фотографуємось на згадку. 

Схили в горах вкриті білими квітами.

Квітів у цих місцях дуже багато з весни до осені. Тепер час оцих.

Це білоцвітка, її в Прикарпатті традиційно називають підсніжником. 

  

В горах ще лежить сніг.

Раніше колиби були по усіх горах. Це хати, зроблені у зруб із діркою для вогнища у даху. Такі колиби придатні для того щоб зігрітись взимку, розклавши лише багаття. Не раз у колибах ми проводили новорічну ніч. Колиби було набудовано у Карпатах для пастухів, мандрівників тощо. Тепер тут поюудовано стилізовану колибу-ресторан. Не знаю чи є всередині місце для багаття і виведення диму через відкритий дах (рестуран було зачинено). Кажуть, тут смачна їжа.

Альтанки і місце для гриля.

Ми вирішили пообідати у цьому ресторані. Це "Гетьман". Гарне історичне оформлення. Їжа непогана. Із національної насамперед тут треба скуштувати форель та бануш. Ми замовили бануш із білими грибами. Було смачно. Вартість вечері на троьох 200 гривень, також додали 50 гривень чайових (офіціант був радий і навіть дещо здивований). 200 гривень - це три бануші. Хоч ми і були дуже голодні, цього вистачило для вечері. Із страв, які є тут особливо смачними була форель. Форель на Буковині готується особливо (колись у річках було повно форелі і селяни уміли добре їїх готувати). Форель тут здавна називали стругами. Проте, замовляючи форель у "Гетьмані", варто знати, що вартість залежатиме від ваги рибини (колись ми помилились, гадаючи що ціна в меню за всю порцію, а то було за 100 грам! - недосвідчені бідні ресторатори, добре, що грошей вистачило).  

Також ми поцікавилися чи роблять у ресторані весілля і наскільки це дорого. Зал закривається для весілля чи іншої події. Меню розраховане так, що обходиться 500 гривень на людину. Меню включає закуски та основні блюда (список десь із 20-25 найменувань). Алкоголь купити у ресторані дорого, тому директор пропонує приносити із собою. У ресторані є місце для танців. 

Бануш. Бануш готується із кукурудзяної муки крупного помолу на сметані та маслі. Подається із грибами, бринзою чи шкварками. Бануш дуже поживний. 

До побачення курорт "Мигове"! Хотілось би приїхати влітку чи восени (коли буки червонять гори), або взимку, коли гори вкриті білісінькими снігами, а зорі на нічному небі особливо яскраві. 

А потім ми заїхали на Високий Горб (село має кілька хуторів із назвами Чорний Потік, Солонець та ін) до звичайної селянської працьовитої сім"ї. На їх прикладі можна побачити як живе селянська родина. 

Нас зустріли господарі - бабуся Ція, її зять та онук. Усі вони зайняті господарством - доглядають корову, поросята, вівці, кози. Мають гектарів зо два землі: частина під садом, частина обробляється. День проходить зазвичай надворі та у літній кухні, де готується їжа для себе та худоби. Весь день палиться пічка (шпаргат). Був звичайний будний день. Але побачивши нас, пані Ція  почала накривати на стіл. За лічені хвилини нам запропонували суп, тушковану ягнятину, парові котлети із телятини, мариновані гриби, домашню сметану та хліб, картоплю. 

Пані Ції 83 роки. Її донька на заробітках в Італії. Чоловіки зайняті більше худобою, на її плечах кухня, прибирання та прання, величезний сад-город. Поряд з онуком вона малесенька. 

Недалеко від цієї трудолюбивої сім"ї знаходиться наша старенька хатинка, за якою вони приглядають. Йдемо поглянути як там. Може колись відремонтуємо для літньої відпустки. 

Ось така ця старенька "дача". Краєвид звідси чудовий. 

  

Це стодоля. Зазвичай в такій споруді зберігають сіно та тримають кормові запаси для худоби. Без руки господаря вона потихеньку валиться.

З двору видно ліси та гори.

  

Ми сумуємо за життям у природі. 

 

Тут кілька горіхових дерев і білки ними ласували всю зиму. Сусіди посадили горіховий сад - сподіваються мати з того прибуток. Також збирають трави на лікувальні чаї. 

Цей молодий легінь - юрист. Однак роботи не має. Тому допомагає по господарству та вишукує можливості заробити на тому, що дають щедрі гори. 
Ми розповідаємо йому про те, що їздили до Коломиї за національним вбранням, оскільки готуємось до весілля і наречена хотіла б мати вишиту сорочку, постолики, чільце і, звісно, намисто із дукачами. Юнак слухає мовчки і, здавалось би, трішки із смутком. А тоді, коли ми вже прощаємось, підходить до нас і розповідає: "Я мав дівчину і хотів вже одружуватись. Перед тим, як просити її руки, запропонував її подарунок - дукачі, які збирав впродовж років. Вони глянула на них через плече, з неохотою і сказала, що це так немодно... Я б хотів подарувати дукачі тій наречені, яка буде їх цінувати і одягати із радістю та повагою до традицій наших бабусь. Нехай вони принесуть їй радість."

Ось таку колекцію несподівано отримала в подарунок від чужої людини наша наречена. 

​ 
  

Фото на згадку. Хороші і трудолюбиві люди живуть у Карпатах. 

Вузенька вуличка невдовзі виведе нас на асфальтовану дорогу і ми поїдемо до Чернівець, а звідти - Києва. 

А квіти із гір посадимо у саду, що на Київщині. На згадку. 

 

Так завершилась наша мандрівка до села Мигове. Трішки ностальгічна, трішки сумна, та загалом приємна: ми побачили як розвивається село, як люди можуть відпочивати у цих горах. Звісно, Мигове це не Буковель, проте і ціни тут значно нижчі, а люди приємні та доброзичливі. 
Дивлячись з оптимізмом у майбутнє, я згадую слова місцевого поета: "Чи є красивіше село в Прикарпатті, як Мигове, наше село..." Так і буде. До побачення, Мигове!
                   --------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Кілька тижнів по тому: Одягла наша наречена буковинську сорочку, кептарик та чільце. Прикрасилася, за традицією, кораловим намистом... Подаровані дукачі (солби) поки-що не в намисті, але будуть. Тож у такий спосіб хочемо подякувати Володимиру за дарунок, а також сказати, що ми ніколи не забуваємо рідні гори та наші традиції.
А ще - добре мати хороших сусідів. Хороший сусід може бути ріднішим родича. Особливо очевидним стає це у наш непростий час. Дякуємо, що ви такі чудові люди!